Протоієрей Володимир Литвенчук, настоятель Благовіщенського храму у Луцьку, був заборонений у священнослужінні у травні 2022 року за ухилення в розкол. Менш ніж через місяць він приніс покаяння і був відновлений у сані. Про його 20 днів у «ПЦУ», про відчуття та переживання, які супроводжували отця Володимира у цей час, про рішення повернутися і зустріч із Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм читайте в інтерв’ю, яке було опубліковано в липневому номері «Церковної Православної газети».
— Сьогодні відомо про ряд випадків, коли наші священники спочатку пішли в «ПЦУ», а потім повернулися. Отче, розкажіть Вашу історію.
— Тут, на Західній Україні, досить все непросто — і тиск, і людям щось треба було додатково пояснювати. Коли я спілкувався з ними, то бачив, що багато, як і я, очікують на певні більш рішучі кроки від ієрархії нашої Церкви. Мені тоді здалося, що останній Синод перед Собором не прийняв необхідних рішень, і це спонукало мене до власних кроків, про які я згодом дуже пошкодував. Зараз я знаю точно, що не можна такого допускати. Це просто дуже страшні речі, особливо це відчувається для нас, священників, які отримали заборону. Ми виросли в цій Церкві, канонічній Церкві, ми отримали все в цій Церкві, ми разом з паствою будували храми, відстоювали їх… Я не скажу, що там (в «ПЦУ». – Ред.) погані люди були, вони і молилися, і все інше, але коли пройшов десь тиждень, я зрозумів, що це зовсім не та структура, зовсім не те, щоби нам хотілося.
— У чому це проявилося? Що саме було не таким?
— Напочатку мені справді здавалося, що це одне і те саме. Здається, богослужіння такі ж, тільки українською мовою — це взагалі без проблем. Але в такому духовно-моральному баченні я зрозумів, що це зовсім не те… Були деякі речі, що відбувалися зі мною під час Літургії, що я просто не міг зовсім звершувати далі богослужіння.
— Ви могли б розповісти про це детальніше?
— …Насправді я б не хотів це озвучувати.
Можу тільки сказати, що матушка, коли у нас пішла мова про мій намір, сказала: «Дивись, батюшко, щоб потім ти не жалів». Ці слова звучали в моїй голові все частіше.
Перший тиждень жив ще на емоціях, решта 14 днів після першого тижня (загалом я був трішки більш як 20 днів у «ПЦУ») я жив на одних таблетках — антидепресантах.
Певна річ, матушка мене підтримувала, тому що ми сім’я, але вона бачила, як мені тяжко, що зі мною відбувається. «Батюшко, ти щось говориш не те, робиш щось не те. Чому ти не їдеш до церкви?» — питала. А мені нічого не хотілося. Я не міг ані їсти, ані спати, кожного дня просив Бога, щоб ранок не починався.
— Ви згадали вище про свою паству. Як вона сприйняла Ваше рішення?
— Декілька людей пішли за мною, як за своїм священником. Але більшість перестали ходити в церкву. Просто цей храм будував я зі своїми благодійниками, тож я в ньому лишився, а ті, хто не сприйняли мій вибір, ходили в основному в кафедральний собор на честь Усіх святих. Хор не розпався, а продовжив збиратися на співанки, одним словом, вони всі молилися.
Я переживав за цих людей найбільше, це був самий кістяк тієї громади, тих молитов, тих стоянь за те, щоб і землю отримати від влади і т. ін. Совість підказувала, що я їх, можна сказати, обдурив, залишив без храму, залишив їх без… та навіть і без себе, як пастиря. Люди мені вірили, довіряли. Потім вони дзвонили, в соцмережах писали: «Батюшко, поверніться», «Ми сумуємо за Вами».
Усе нагадувало про моїх людей, їхні обличчя увесь час стояли перед очима. Пізніше я їм сказав: «Це ви мене вимолили, щоб я повернувся».
А ще вплинуло те, що у нас на Волині відбувалося, коли храми забирали. Батюшки реально все своє життя вклали в ці храми, все своє служіння, всі свої роки найкращі. У Рожищах благочинний отримав інфаркт якраз тоді, коли я перейшов у «ПЦУ». Я не міг це витримати, думав: «як же це так, батюшка Петро – як він може так от захворіти?». А це все на нервах ставалося, коли відбувається така несправедливість. Це ще більше і більше гнітило мене.
Важко було і від того, що друзі-священнослужителі й багато інших друзів не могли зрозуміти мій вибір.
Після того як я вирішив повернутися, говорили, що мене підкупили, змусили — ні, це нісенітниці. Просто я не міг, не міг це все пережити.
— А в «ПЦУ» Ви спілкувалися з їхніми «архієреями», «священниками»?
— Так, спілкувався з Михаїлом Зінкевичем, навіть «співслужив» йому одного разу. Це теж дуже важко було. Напевно з того моменту я зрозумів, що щось не те відбувається. Я тоді згадав зовсім іншу Літургію, за якою співслужив покійному митрополиту Нифонту.
А у той момент, коли Михаїл Зінкевич мене представив: «От дивіться, перейшов, молодець», і все погостя храму мені зааплодувало оплесками — оце було навіть страшно.
Одного разу мені поставили запитання: «Можливо, Вас там не прийняли? Можливо, Вас там священники, які перейшли разом з Вами, не підтримали?». Та не хотілося ніякої взагалі підтримки. Один одне говорить, інший друге, але я слідкував тільки за собою, і все більше усвідомлював, що я так далі не можу.
Якось було богослужіння, ми зібралися в одному із храмів на Волині як «колишні священники з УПЦ». Ну ніби все добре зовні, але це зовсім не те. Я їхав додому і картав свою совість, ну не міг я просто, не те мені було, і все. Мені один «ієрарх» казав: «Та ти не сумнівайся ні в чому, не сумнівайся». До мене і зараз можуть перетелефонувати з «ПЦУ» «священники», я їм кажу: «Простіть, я не зміг бути у вашій церкві, у вашій структурі».
— Що остаточно вплинуло на Ваше рішення повернутися?
— Рішення, які прийняв Собор 27 травня. Все стало на свої місця, рішення Собору просто розставили всі крапки над «і». Все, що мене хвилювало, можна сказати, не давало спокою, Собор розрішив, і для мене це стало поворотним моментом.
На той час в мене вже був дуже важкий психологічний стан. Я остаточно зрозумів, що потрапив в політичну структуру «Православна церква України», а не в Церкву. Хоча ніби здавалося напочатку, що це все одне і те саме. Мене совість замучила, і згодом я звернувся до свого товариша по семінарії ще отця Сергія Ющика. Я йому просто сказав такі слова: «Батюшко, спаси мене, бо я погибаю». Він зв’язався із помічниками Предстоятеля, і я поїхав на покаяння до Блаженнішого.
— Як пройшла зустріч із Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм?
— Блаженніший – це свята людина. Я, коли їхав до нього на прийом, то чим ближче наближався до Києва, то тим важче було. Я не знав, що він скаже, як він поставиться до мене, але він просто прийняв мене по-батьківськи, як сина. Мабуть, що вперше в житті за 20 років у священному сані я відчув таку духовну, пастирську, святительську підтримку. Блаженніший мене почув, Блаженніший мене посповідав. Я безмежно вдячний за те, що він мене прийняв, як ту заблукалу вівцю в її 20-денній «мандрівці». І коли я повертався з Києва, то це був зовсім інший стан. Велика благодать, що сьогодні у цей непростий час він керує нашою Церквою.
— Які Ви отримали настанови?
— В першу чергу, щоб у мене було покаяння, щоб я усвідомив, що відбулося, і щоб все своє життя надалі старався не робити нічого подібного і з покаянням жив. Я колись у Волинській духовній семінарії викладав пастирське богослов’я, і ставив собі запитання: «який духовний, моральний стан мають священники, які перейшли в розкол, які відійшли від Церкви?» Ніколи не міг подумати, що в житті зіштовхнуся з цими питаннями особисто. Блаженніший повернув мене на той шлях, з якого я звернув.
— Як Вас зустріли вдома?
— Коли ми повернулися, я одразу оголосив першу службу в храмі, і всі люди, які не пішли зі мною в «ПЦУ», повернулися, весь хор. Я попросив прощення. Коли я став перед ними на коліна, всі стали на коліна разом зі мною. Ми взаємно попросили один в одного прощення, але в першу чергу — це було моє покаяння. Люди простили. Підходили до хреста, я благословляв усіх, вони плакали і казали, що це просто Пасха, що сьогодні у нас Пасха.
— В «ПЦУ» не чинили Вам перешкод, не намагалися забрати храм?
— Всі документи на храм у нас. Він ще на стадії будівництва, хоча ми вже служимо, освячено верхню церкву, в нижній – бомбосховище. Ми разом із двадцяткою парафії провели збори релігійної громади, зібрали понад 200 підписів, зафіксували все у протоколі, завізували у Блаженнішого Митрополита Онуфрія та архієпископа Волинського Нафанаїла. Звичайно, все може статися сьогодні, але поки немає ніяких таких рухів. Дехто телефонував на початку, обзивав і зрадником, і сепаратистом, і колаборантом. Я просто не відповідаю зараз більше на їхні дзвінки й пропозиції повернутися. Мені вистачило за 20 днів відчути все.
— І як Ви зараз себе почуваєте?
— Кожного дня хотілося б служити, кожного дня хотілося б звершувати Євхаристію. Матушка моя каже, та й інші люди: «Батюшко, ви зовсім інший стали». Звичайно, як і всіх, гнітить війна, і всі страшні моменти, пов’язані з нею, але моя совість спокійна. Я зрозумів, що сьогодні в мирі живу зі своєю совістю, яка мені підказує, що все-таки ми знаходимося в тій Церкві, яка є дійсно для нас Церквою Христовою, яка на чолі з нашим Предстоятелем веде наш кораблик до Спасіння.
Спілкувалась Валентина Гордійчук