Святитель Лука (Войно-Ясенецький), в миру Валентин Феліксович, народився в міста Керчі в родині провізора Фелікса Станіславовича. У сім’ї було ще два сини і дві дочки. Батько сповідував католицтво, а його дружина Марія Дмитрівна виховувалася в православ’ї, творила справи милосердя. Як згадував у своїх спогадах святитель Лука, релігійного виховання він не отримав, але релігійність успадкував від батька. З юних років у серці хлопчика панували любов до Бога і ближніх.
У дитинстві Валентин виявляв художні здібності. 1889 року вся сім’я переїхала до Києва. Одночасно з гімназією у Києві він закінчив художнє училище. Потім недовгий час навчався живопису у приватній школі професора Книрра в Мюнхені.
Після пошуків і роздумів про подальший життєвий шлях в 1898 році Валентин вступив на медичний факультет Київського університету імені святого рівноапостольного князя Володимира. У подарунок від директора гімназії як напуття в життя Валентин отримав Новий Завіт і намагався усвідомити для себе Христове вчення, бажаючи щиро попрацювати для Бога і людей. Блискуче склавши державні іспити в університеті в 1903 році, він несподівано для всіх оголосив про рішення стати земським лікарем, щоб допомагати бідним.
Під час російсько-японської війни майбутній пастир працював хірургом у складі медичного загону Червоного Хреста у військовому госпіталі в Читі. Одружився на медсестрі Київського військового госпіталю Анні Василівні Ланській. Потім родина переїхала до міста Ардатов Симбірської губернії, пізніше оселилася в селі Верхній Любаж, а згодом переїхала до міста Фатеж Фатезького повіту Курської області. У 1907 році в сім’ї народився первісток Михайло, через рік народилася дочка Олена.
У 1909 році Валентин Феліксович поїхав до Москви і вступив до хірургічної клініки Д’яконова, потім до Інституту топографічної анатомії та оперативної хірургії. У 1916 році захистив докторську дисертацію («Регіонарна анестезія»). Тринадцять років він працював земським лікарем, не маючи часу для відпочинку. У ті роки йому прийшла думка викласти свій унікальний досвід в особливій книзі «Нариси гнійної хірургії». Він склав план і раптом подумав: «А коли ця книга буде написана, на ній стоятиме ім’я єпископа». Так вів Господь свого угодника. Стати священником, монахом, єпископом він і не думав. Як напише згодом Святитель Лука: «Невідомі для нас шляхи життя нашого цілком відомі для всезнаючого Бога, вже коли ми в утробі матері».
У 1915–1916 роках святий завідував госпіталем для поранених. На початку 1917 року його дружина Анна Василівна захворіла на туберкульоз легень, і вся сім’я переїхала до Ташкенту (у 1910 і 1914 роках у сім’ї народилися ще два сини). З березня 1917 року він стив головним лікарем міської лікарні Ташкента.
У жовтні 1919 року за помилковим доносом Валентин Феліксович був заарештований. Через кілька днів у віці тридцяти років років померла його дружина. Після її смерті Валентин Феліксович доручив піклування про своїх дітей операційній сестрі — Софії Сергіївні Білецькій, яка замінила їм матір в усі довгі роки заслань і ув’язнення їхнього батька.
У житті людини, керованому Богом, мало випадкового. Хтось назве це чудесним випадком, а хтось промислом Божим. Одного разу, наприкінці 1920 року, Валентин Феліксович виступив на єпархіальних зборах з промовою проти обновленців. Присутній там єпископ Ташкентський і Туркестанський Інокентій (Пустинський) несподівано сказав йому: «Лікарю, вам треба стати священником!» І знаменитий лікар зі всією простотою і глибиною віри відповів: «Буду священником, якщо це угодно Богові!»
Беручи сан в той час, він усвідомлював, що йде на страждання та ймовірну смерть. На початку 1921 року він був висвячений у сан диякона та ієрея. Ташкент був схвильований: відомий професор медицини, засновник міського університету в часи войовничого безбожництва став священнослужителем. Коли інші, злякавшись, зрікалися сану, учений, хірург його прийняв. На нього спробували звести наклеп, але не змогли: він був усіма шанований.
Отець Валентин Войно-Ясенецький готовий був мужньо відстоювати свою віру перед усіма, зокрема й перед представниками безбожної влади. Приклад цього можна знайти в його автобіографії, де описаний випадок, котрий відбувся, коли він виступав як захисник у так званій «справі лікарів», сфабрикованій владою. «”Як це ви вірите в Бога, попе і професоре Ясенецький-Войно? Хіба ви його бачили, свого Бога?” — запитував чекіст Петерс. “Бога я справді не бачив, громадянине громадський обвинувачу, — відповів отець Валентин. — Але я багато оперував на мозку і, відкриваючи черепну коробку, ніколи не бачив там також і розуму. І совісті там теж не знаходив”. (Дзвіночок голови потонув у реготі всієї зали, який довго не змовкав.)».
У травні 1923 року єпископ Уфимський Андрій (Ухтомський), перебуваючи у засланні, звершив його таємний постриг з ім’ям Лука на честь святого апостола і євангеліста Луки, а 31 травня 1923 року ієромонах Лука був висвячений на єпископа Ташкентського і Туркестанського.
Реакція влади на появу в Туркестані правлячого архієрея, який був знаменитим хірургом, професором і вченим, не забарилася. Одразу ж почали вживати заходів щодо дискредитації єпископа в офіційній пресі, які містили ясний заклик до влади – порушити кримінальну справу проти Войно-Ясенецького. 10 червня 1923 року єпископа Луку заарештували. Ось як він сам згадував свій перший арешт: «Я спокійно відслужив другу недільну всенічну. Повернувшись додому, я читав правило до Причастя Святих Тайн. Об одинацятій годині вечора — стукіт у зовнішні двері, обшук і перший мій арешт. Я попрощався з дітьми і Софією Сергіївною і вперше увійшов у «чорний ворон», як називали автомобіль ДПУ. Так було покладено початок одинадцяти рокам моїх ув’язнень і заслань».
Того ж року святитель був відправлений на заслання, а через декілька років повернувся до Ташкента. 6 травня 1930 року святитель Лука (Войно-Ясенецький) знову був заарештований і засуджений до заслання в Архангельськ, звідки був звільнений у травні 1933 року. Єпископ Лука пішов багатостраждальним і скорботним шляхом сповідництва і мучеництва. Проте святитель-сповідник не боявся ніяких труднощів, оскільки завжди покладався на Промисел Божий. Він говорив: «Я полюбив страждання, яке дивно очищає душу». Безкомпромісне і старанне служіння Богу і людям, смиренне несення хреста піднесли його на висоту святості. Будучи в засланні, він не залишав свого лікарського обов’язку, поєднуючи пастирську та медичну діяльність, спасаючи душі і тіла людей.
У 1934 році вийшла у світ його монографія «Нариси гнійної хірургії», яка здобула світову популярність. Кілька років професор Войно-Ясенецький очолював головну операційну в Інституті невідкладної допомоги Ташкента.
24 липня 1937 року його заарештували втретє. З березня 1940 року він відбував заслання у Великій Мурті, що за сто десять кілометрів від Красноярська, де працював хірургом.
На початку війни єпископ Лука послав телеграму Михайлу Калініну з проханням перервати чергове заслання і направити його для роботи в госпіталь на фронті або в тилу: «Будучи фахівцем з гнійної хірургії, можу надати допомогу воїнам… Після закінчення війни готовий повернутися на заслання».
З жовтня 1941 року святитель Лука став консультантом всіх госпіталів Красноярського краю і головним хірургом евакогоспіталю. Щодня він робив кілька складних операцій, продовжував наукову роботу. У середини 1942 року строк його заслання закінчився. Восени 1942 року він був зведений в сан архієпископа і призначений на Красноярську кафедру.
У 1944 році владика очолив Тамбовську єпархію. Відсидівши одинадцять років у сталінських таборах, архієпископ-хірург був нагороджений вищою церковною нагородою — правом носити на клобуці алмазний хрест, а також державними нагородами: медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» і Сталінською премією першого ступеня з медицини.
У 1946 році, ставши архієпископом Сімферопольським і Кримським та отримавши цю високу державну нагороду, він із двохсот тисяч рублів премії сто тридцять тисяч перерахував на допомогу дітям, які постраждали під час війни.
У Криму святитель завершив роботу над богословською працею «Дух, душа і тіло», де приділив увагу також вченню Священного Писання про серце як орган богопізнання. Коли в 1958 році архієпископ Лука повністю осліп, він писав своїй дочці: «Від операції я відмовився і покірно прийняв волю Божу — бути мені сліпим до самої смерті. Свою архієрейську службу продовжуватиму до кінця».
11 червня 1961 року вісімдесятичотирирічний архієпископ відійшов до Господа. Три дні безперервним потоком люди йшли попрощатися з улюбленим архіпастирем. Багато хворих біля могили святителя Луки отримали зцілення.
У своїй автобіографії святитель-хірург писав: «Ніщо не могло зрівнятися з величезною силою впливу того місця Євангелія, в якому Іісус, вказуючи учням на поля дозрілої пшениці, сказав їм: “Жнива великі, та робітників мало; тож благайте Господаря поля, щоб вислав робітників на жниво Своє” (Мф. 9,37-38). У мене буквально здригнулося серце: о Господи! Невже у Тебе мало робітників?! Пізніше, через багато років, коли Господь покликав мене на ниву Свою, я був упевнений, що цей євангельський текст був першим закликом Божим на служіння Йому».
У квітні 2000 року архієпископа Луку реабілітували, а в серпні того ж року він був прославлений в сонмі новомучеників і сповідників Церкви Руської. Як святий він шанується і іншими Помісними Церквами, зокрема Грецькою Православною Церквою, і в Греції, так само як в Україні, є багато храмів і каплиць, осячених на його честь.
Заповіт святителя Луки актуальний для кожної людини, незалежно від її національності: «Головне в житті — робити добро. Якщо не можеш робити для людей добро велике, постарайся зробити хоча б мале».