Життя преподобномучениці Єлисавети Федорівни було насичене різними подіями. Пошук і знайдення істинної віри, прийняття чернечого постригу, цілковите присвячення себе служінню стражденним людям, створення чернечої спільноти — ці сторінки життєпису княгині Єлизавети лише мале відображення величі її християнського подвигу. Навіть важко було уявити, що вихована в аристократичній родині онучка англійської королеви, принцеса Гессен-Дармштадтська Елла стане засновницею руського монастиря і прийме мученицьку кончину від рук войовничих богоборців.
Шлях її християнського хрестоносіння почався, відколи княгиня відвідала Святу Землю. Побувавши в місці, де розгорталися події євангельської історії, вона твердо вирішила залишити лютеранську віру, перейшовши у православ’я. На той час таке рішення розцінювалося як зречення від багатовікової сімейної традиції, але Єлисавета Федорівна залишилася непохитною.
У листі до батька вона написала: «Я весь час думала й читала, і молилася Богу — вказати мені правильний шлях — і прийшла до висновку, що тільки в цій релігії я можу знайти справжню й сильну віру в Бога, яку людина повинна мати, щоб бути добрим християнином». Прийняти таке рішення дочки батькам, як переконаним протестантам, було непросто, але невдовзі вони змирилися з ним.
З дитинства серце Елли було наповнене співчтливою любов’ю до людей. Прийняття православ’я лише посилило бажання молодої княгині допомагати стражденним. Вона віддавала себе на служіння тим, хто відчував муку від різних хвороб, очоливши Московське управління Червоного Хреста.
Співпереживаючи горю простих людей, простягаючи руку допомоги нужденним за першим покликом, чи могла уявити Єлизавета Федорівна, який сумний життєвий шлях належить їй пройти?
У 1905 році від розриву бомби, кинутої терористом, загинув її чоловік — князь Сергій Олександрович. Смерть чоловіка привела скорботну вдову до кардинальної зміни способу життя. Протопресвітер Михаїл Польський так згадував про цей етап життя святої: «Пережитий жах залишив в її душі глибоку рану, яка зажила лише тоді, коли вона спрямувала свої очі на споглядання того, що не від світу цього».
Наслідуючи заповіді Христа, вона розділила своє майно між найближчими родичами, частину повернула до казни, а на більшу частину грошей, що залишилися, придбала садибу в центрі Москви, де заснувала Марфо-Маріїнську обитель милосердя. Там же в 1909 році вона прийняла чернечий постриг.
У листах Єлизавета Федорівна розкриває душевні переживання, що спонукали її на зречення від світу. «Я прийняла це не як хрест, а як шлях, багатий світлом, котрий вказав мені Господь. Я обручаюся Христу і Його справі, я все, що можу, віддаю Йому і ближнім», — пише княгиня. У цих глибоких словах міститься ключ до розуміння повноти справжнього чернечого подвигу.
Монастирська діяльність княгині Єлисавети була багатогранною. Вона створила при обителі найкращу в місті хірургічну лікарню і бібліотеку для просвіти бідних, відкрила школу для неблагополучних підлітків. Коли країна переживала війну з Японією, княгиня відкрила під Новоросійськом госпіталь для поранених солдат.
Милосердя і простота святої Єлисавети не знали меж. Збереглася згадка про те, як одного разу княгиня мала приїхати до притулку для маленьких дівчаток-сиріт. Всі готувалися гідно зустріти свою благодійницю. Дівчаткам сказали: «Увійде велика княгиня, ви всі хором: “Вітаємо!”— і цілуйте ручки». Коли Єлисавета Федорівна переступила поріг, вона почула хор дитячих голосів: «Вітаємо, і цілуйте ручки!» — і всі протягнули свої ручки княгині. Виховательки жахнулися: що ж буде! Але велика княгиня, просльозившись, підійшла до кожної з дівчаток і всім поцілувала їхні маленькі дитячі ручки.
Жовтневий переворот і революція 1917 року порушили спокійний ритм духовного і місіонерського життя Марфо-Маріїнської обителі. На зорі трагічної епохи велика княгиня Єлисавета, розмірковуючи про перспективу подальшого життя країни, написала листа Миколаю II, в якому були такі слова: «Всіх нас ось-ось захлиснуть величезні хвилі. <…> Всі класи — від нижчих і до вищих, і навіть ті, хто зараз на фронті, – дійшли до межі!.. <…> Які ще трагедії можуть розігратися? Які ще страждання у нас попереду?»
Страждання, яких очікувала свята княгиня, почалися в квітні 1918-го року. На третій день після Пасхи до монастиря увірвалися озброєні люди, бажаючи заарештуваати святу засновницю обителі. Разом з великою княгинею були арештовані дві сестри — Варвара і Єкатерина. Як і царственні страстотерпці, черниці були вивезені до Єкатеринбурга, а потім направлені разом з іншими ув’язненими до Алапаївська для винесення остаточного вироку.
18 липня 1918 року арештантів розбудили серед ночі, посадили на вози і відвезли до села Синячиха, де розташовувалася покинута шахта. Почалася жорстока розправа. Б’ючи заарештованих прикладами, з дикими криками кати стали скидати мучеників на дно глибокого рудника. Останніми словами святої, сказаними перед падінням у прірву, стала фраза Спасителя, вимовлена Ним під час сходження на Голгофу: «Господи! прости їм, бо не знають, що роблять!» (Лк. 23:34). Вона продовжувала молитися за своїх вбивць, ввіряючи себе в руки Божі.
Після зіштовхування княгині до шахти вона вижила, впавши на кам’яний виступ. Поруч з нею лежали ще кілька людей. І навіть тут, на порозі смерті, Єлизавета Федорівна не припиняла виконувати дану нею обітницю служіння людям. Знявши чернечий апостольник, вона розірвала його на смужки й перев’язала рану на голові у князя Іоанна Константиновича і продовжувала надавати посильну допомогу іншим, хто вижив.
Перелякані чекісти, закінчивши скидати в’язнів до ями, вирішили завершити криваву розправу й стали кидати туди гранати. Після гучних вибухів мучителі закидали яму хмизом і підпалили його. Але із палаючого полум’я раптом пролунали звуки молитовних співів. Вбивці вжахнулися, а деякі з них зовсім втратили розум, ставши свідками того, як Господь дивовижним чином зберігав життя мучеників.
Три дні свята княгиня з іншими мучениками провела в шахті без їжі й світла, допомагаючи пораненим і перебуваючи в безперервній молитві. Знесилена, в покинутій шахті вона знайшла вічне упокоєння. Її безсмертна душа, вирвавшись із тіла і подолавши кам’яну перепону, піднялася до Небесної Обителі.
Святу преподобномученицю Велику княгиню Єлисавету шанують не тільки в Православній Церкві. У протестантській церкві вона є глибоко шанованою як жінка, життя котрої було повністю віддане місіонерському та соціальному служінню. Зокрема, на західному фасаді Вестмінстерського абатства серед скульптур мучеників, які постраждали за віру у XX столітті, знаходиться і статуя святої великої княгині Єлисавети Федорівни.